Роки войовничого безбожжя в нашій країні, які привели до історичного і релігійного безпам’ятства, перервали немало традицій, які скріпляли покоління, надавали життю освячення через вірність віковим звичаям, переданням, встановленням. Втрачено те, що наші предки здобували з дитинства і що потім ставало природнім, - це правила поведінки, які склалися на протязі довгого часу на основі норм християнської моральності. Умовно ці правила можна назвати церковним етикетом. Взагалі етикет – це зібрання правил поведінки, притаманних в певних соціальних колах, а в переносному значенні – і сама форма поведінки. Специфіка церковного етикету пов’язана перш за все з тим, що складає основний зміст релігійного життя віруючої людини, - з шануванням Бога, з благочестям.
Для розрізнення двох термінів – благочестя і церковний етикет – коротко торкнемося деяких основних понять морального богослів’я.
Життя людини одночасно проходить в трьох сферах буття:
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->природній;
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->суспільній;
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->релігійній.
Володіючи даром свободи, людина орієнтується:
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->на особисте буття;
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->на етичне відношення до оточуючого світу;
<!--[if !supportLists]-->· <!--[endif]-->на релігійне відношення до Бога.
Основний принцип відношення людини до особистого буття є честь, при цьому нормою являється ціломудреність (індивідуальна недоторканість і внутрішня цілісність) і благородство (висока ступінь моральності і інтелектуальної сформованості).
Основний принцип відношення людини до ближнього – це чесність, при цьому нормою являється правдивість і щирість. Честь і чесність є передумовою релігійного благочестя. Вони дають нам право з дерзновенням звертатися до Бога, усвідомлюючи своє особисте достоїнство і бачачи в той же час в іншій людині спів-супутника до Бога і спів-наслідника Божої благодаті.
Все своє життя віруюча людина повинна вправлятися у благочесті (1Тим. 4,7; 1Тим. 6,11).
Благочестя – це якби вертикаль, яка направлена до неба (людина-Бог), церковний етикет – це горизонталь (людина-людина). При цьому неможливо піднятися до неба, не полюбивши людину, і неможливо полюбити людину, не люблячи Бога: Якщо ми любимо один одного, то Бог перебуває в нас (1Ів. 4,12), і той хто не любить брата свого, якого бачить, як може любити Бога, Якого не бачить? (1Ів. 4,20). Таким чином, духовними засадами визначаються всі правила церковного етикету, які повинні регулювати відносини між віруючими.
Не потрібно забувати, що іноді саме благочестя ображає, якщо воно поєднується з відштовхуючими манерами. Звісно, що за блискучим відношенням можуть ховатися жахливі наміри, що пов’язано з знаковим характером нашої поведінки, коли, скажімо, будь-який жест може відкрити наш настрій і бажання, але може і скрити. «Поганий тон» в храмі може стати спотиканням мало-церковної людини на її шляху до Бога. Слід звернути увагу на скарги новонавернених, які приходять до храму і зустрічають іноді там просто варварське відношення до себе зі сторони тих, які вважають себе воцерковленими. Скільки грубості, неприязні і непрощення можна зустріти в наших общинах. Скільки людей – особливо з числа молоді і інтелігенції – втрачають парафії із-за цього.
Богобоязна і вихована людина, якщо і бачить що-небудь неблагопристойне в поведінці іншого, лише з любов’ю і повагою виправляє брата або сестру.
Ввічливість, як складова етикету, у людини духовної може стати засобом який притягує благодать Божу. Звичайно під ввічливістю розуміють не тільки вміння проявляти зовнішніми знаками ту внутрішню повагу, яку ми маємо до людини, але і вміння бути привітним з людьми, до яких ми не маємо прихильності. Для людини духовної, яка знає сокровенну діалектику зовнішнього і внутрішнього, ввічливість може стати засобом на шляху стягання і розвитку смирення. Один із подвижників про це так писав: «Роби зовнішнє, а за зовнішнє Господь дасть і внутрішнє, бо зовнішнє належить людині, а внутрішнє – Богу. При появі зовнішніх ознак добродітелі сама добродітель поступово зростає в нас».
У спілкуванні з людьми – і церковними і нецерковними – святі отці радять пам’ятати про те, що потрібно боротися не проти грішника, але проти гріха і завжди давати людині можливість виправитися, пам’ятаючи про те, що вона, покаявшись у своєму серці, можливо вже прощена Богом.
Таким чином, ми бачимо, що, в на відміну від світського етикету, правила поведінки в церковному середовищі, будучи тісно пов’язані з благочестям, ведуть до очищення і преображення серця Божою благодаттю, яка подається тим хто трудиться і несе подвиг. Тому церковний етикет повинен розумітися не тільки як збірка правил поведінки, прийнятих в цілях збереження церковного організму, але і як шлях сходження до Бога.
На парафії
При зверненні до духовенства для того, щоб уникнути помилок необхідно мати мінімум знань про священство. В Православ’ї існують три ступені священства: диякон, священник і єпископ. Ще до руко положення в диякона ставленик повинен вирішити: чи буде він проходити священниче служіння, являючись одруженим (біле духовенство) або ж прийме монашество (чорне духовенство). З Церкві також існує інститут целібатства, тобто сан приймається з обітницею безшлюбності («Целібат» - з латинської «холостий»). Диякони і священники - целібати також відносяться до білого духовенства. В даний час монахи – священники служать не тільки в монастирях, але і на парафіях (рідше). Єпископ повинен бути обов’язково із чорного духовенства.
ІЄРАРХІЯ:
БІЛЕ ДУХОВЕНСТВО ЧОРНЕ ДУХОВЕНСТВО
ДИЯКОН
Диякон Ієродиякон
Протодиякон (старший диякон, як правило, Архідиякон (старший диякон,в соборі) в монастирі)
СВЯЩЕННИК
Ієрей, або священник, або пресвітер Ієромонах
Протоієрей (старший священник) Ігумен
Архімандрит
ЄПИСКОП (АРХИЄРЕЙ)
Єпископ
Архиєпископ
Митрополит
Патріарх
Якщо монах приймає схиму (вища монаша ступінь – великий ангельський образ), то до назви його сану добавляється приставка «схи» - схимонах, схиієродиякон, схиієромонах, схиігумен, схиархимандрит, архиєпископ (архієрей-схимник повинен в такому разі залишити управління єпархією).
У звернені до духовенства належить прагнути до нейтральної стилістики мови. Так, не являється нейтральним звернення «отець» (без використання імені). Воно характерне тільки для звернення священнослужителів між собою: «Отці і браття. Прошу уваги».
Питання про те, в якій формі (на «ти» чи на «ви») слід звертатися в церковних колах, вирішується однозначно – на «ви» (хоча в молитві до Бога ми звертаємося на «ти»). Проте, звісно, що при близьких відносинах спілкування переходить на «ти». І все ж при по сторонніх прояв в церкві близьких відносин сприймається як порушення норм. Так, жінка диякона або священника, звісно вдома розмовляє з чоловіком на «ти», але на парафії вона зобов’язана звертатися до чоловіка на «ви».
Слід пам’ятати, що в церковному середовищі прийнято звертатися з використанням імені в такому вигляді, в якому воно звучить по-церковнослов’янськи: «отець Іоан» (а не отець Іван), «отець Сергій» (а не отець Сергій) і т.д.
Звернення до диякона
Диякон являється помічником священника. Він не має тієї ж благодатної сили, якою володіє священник і яка дається в таїнстві руко положення на священника. В силу цього диякон не може самостійно, без священника, звершувати літургію, хрестити, сповідати, соборувати, вінчати (тобто звершувати таїнства), відспівувати, освячувати будинок (тобто звершувати треби). Відповідно до нього і не звертаються з проханням про звершення таїнств і треб і не просять благословення. Але, безумовно, диякон може допомогти порадою або молитвою.
До диякона звертаються з словами: «отець диякон». Наприклад: «Отець диякон, ви не підкажете, де знайти отця настоятеля?». Якщо бажаєте дізнатися ім’я священнослужителя, запитують зазвичай наступним чином: «Пробачте, яке ваше святе ім’я?». (так можна звертатися до любого православного). Якщо використовується особисте ім’я, то до диякона теж звертаються: «отець Андрій» і т.д.
Звернення до священника
В церковному середовищі не прийнято вітати священника словами: «Доброго дня або здраствуйте». Сам же священник, відрекомендовуючи себе, повинен сказати: «Ієрей або священник Василій, протоієрей Генадій, ігумен Євстратій». На багато-клірній парафії, де можуть бути священники з однаковими іменами можна вживати і прізвище: «Отець Миколай Маслов». Сполучення «отець» і прізвище священника використовується, але рідко і несе відтінок офіціальності і відстороненості.
Знати все це необхідно, але іноді цього стає недостатньо по причині багатьох ситуацій в парафіяльному житті. Розглянемо деякі з них. Як поступити мирянину, якщо він потрапив в товариство декількох священників? Варіантів і тонкостей тут може бути багато, але загальне правило тут таке: благословення беруть в першу чергу у священників старших за званням, тобто спочатку у протоієреїв, потім у ієреїв. Якщо ви вже взяли благословення у двох-трьох священників, а поряд знаходяться ще декілька, візьміть благословення і в них. Але якщо бачите, що це може утворити труднощі, скажіть: «Благословіть чесні отці» і поклоніться. Зазначте, що в Православ’ї не прийнято звертатися зі словами: «святий отче», а говорять: «чесний отче» (наприклад: «помоліться за мене чесний отче»).
Інша ситуація: група віруючих у дворі храму підходять за благословенням до священника. В цьому випадку слід вести себе так: спочатку підходять чоловіки (якщо серед тих що зібралися є церковнослужителі, то вони підходять в першу чергу), потім жінки. Якщо за благословенням підходить сім’я, то спочатку підходить чоловік, жінка, а потім діти. Якщо хочуть представити кого-небудь священнику, то говорять: «Отець Петро, це моя дружина. Прошу вас, благословіть її».
Як поступити, якщо ви зустрілися з священником на вулиці, в транспорті, в громадському місці (в магазині, на вулиці і т.д.)? Навіть якщо він у світському одязі, ви можете підійти до нього і взяти благословення, якщо цьому ніщо не заважає. У випадку неможливості взяти благословення можна обмежити себе легким поклоном.
Під час прощання, як і при зустрічі, мирянин знову просить благословення і священника: «Простіть, отче, і благословіть».
Взаємні вітання мирян
Оскільки ми єдині у Христі, віруючі називають один одного «брат» або «сестра». Ці звернення досить часто використовуються в церковному житті. Саме так звертаються і до загального зібрання віруючих: «Браття і сестри». Ці прекрасні слова виражають те глибоке єднання віруючих, про яке сказано в молитві: «Нас же всіх що від єдиного Хліба і Чаші причащаємося з’єднай один з одним в Єдиному Дусі Святого Причастя». В широкому розумінні слова і єпископ, і священник для мирянина – теж браття.
В церковному середовищі не прийнято навіть старших людей називати по-батькові, називають тільки по-імені.
Під час зустрічі мирян чоловіки одночасно з привітанням за руку цілують один одного в щоку, жінки обходяться без рукостискання. Аскетичні правила накладають заборону на привітання чоловіка і жінки через цілування, достатньо привітати один одного словам і нахиленням голови (навіть на Пасху рекомендується розважливість і тверезість, щоб не привнести в пасхальне цілування пристрасності).
Відносини між віруючими повинні бути сповнені простоти і щирості, смиренної готовності при неправді відразу ж просити прощення. Для церковного середовища характерними є невеликі діалоги: «Прости, брате (сестро)». – «Бог простить, і ти мене прости». Розлучаючись, віруючі не говорять один одному як це прийнято в миру: «Всього доброго!», але «Спаси Господи», «Прошу молитов», «З Богом», «Ангела охоронителя».
Джерело:http://www.archangel.kiev.ua
|